понедельник, 6 апреля 2015 г.

Власний досвід



ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЯК ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ В УМОВАХ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

 Портфоліо вчителя

1. Завдання і види організації диференційованого навчання


У світовій та вітчизняній педагогіці індивідуалізація, як вже відзначалося, тісно сполучається з диференціацією. Під диференціацією навчання, - відзначні1. Є.Рабунській, - розуміється облік індивідуальних особливостей учнів у тій формі. коли учні групуються на підставі будь-яких особливостей

«Диференціація, - додає сучасний дослідник І.П. Підласий, - охоплює організаційні та методичні прагнення, спрямовані на урахування індивідуальних талантів, нахилів, інтересів кожного учня або групи учнів всередині одного класу або школи. У її основі — - розподіл учнів на різні за чисельністю групи з характерними для них спільними (однаковими) ознаками. Завдання диференціації — створення покращених умов для досягнення навчальних цілей. Найчастіше індивідуалізація розглядається як форма організації та розгортання навчання, що сполучається з індивідуальними відмінностями учнів, ігнорованими у колективних формах організації. Інтереси, нахили, здібності учнів розглядаються і як оси диференційованого навчання, і як його мета».

У пошуках шляхів перетворення школи великі сподівання практики покладають саме на диференціацію навчання, вважаючи, що вона допоможе позбавитись від необхідності вчити всіх однаково, посилить гуманістичну спрямованість освіти'. знищить перевантаженість, дозволить враховувати особливості, можливості та інтереси учнів.

Відокремлюють наступні цілі диференціації:
  • навчальна мета - удосконалити знання, уміння і навички учнів, сприяти. реалізації навчальних програм, підвищенню рівня знань і навичок кожного учня і у такий спосіб зменшити його абсолютне і відносне відставання, поглиблювати розширювати знання учнів, виходячи з їхніх інтересів і спеціальних здібностей 
  • розвиваюча мета - формування і розвиток логічного мислення, креативності й умінь навчальної праці при опорі на зону найближчого розвитку учня;
  • виховуюча мета - створювати передумови для розвитку інтереси; і спеціальних здібностей дитини, при цьому враховувати наявні пізнавальні інтереси і спонукувати нові, викликати позитивні емоції, благотворно впливати на навчальну мотивацію і відношення до навчальної роботи.
Головними результатами і, водночас, критеріями ефективності диференціації й індивідуалізації навчання є:

1. підвищення ефективності шкільної освіти, створення найбільш вигід доцільний для країни системи освіти, що забезпечує кожному максимальний розвиток своїх можливостей, здібностей;

2. демократизація навчально-виховного процесу, ліквідація однаковості школи, надання учнем свободи вибору елементів навчально-виховного процесу;

3. створення умов для навчання і виховання, адекватних індивідуальним особливостям і оптимальних для різнобічного загального розвитку дітей -розумового, фізичного, морального, естетичного, трудового;

4. формування і розвиток індивідуальності, самостійності і творчого потенціалу особистості, максимальний розвиток обдарованих дітей, забезпеченні обґрунтованого вибору професії з урахуванням здібностей і результатів освіти,

5. захист дітей, що потребують соціально-педагогічної допомоги, адаптація і включення в повноцінний навчальний процес дітей з аномаліями розвитку й асоціальним поводженням .

Для ефективності диференціації навчання необхідно врахувати не лише індивідуальні відмінності тих, кого навчають, але і тих, хто навчає, пам'ятаючи про те, що навчання — це процес двобічний, що передбачає обов'язкову взаємодію, а значить, і взаємовплив суб'єктів, які беруть у ньому участь. Диференційовані підгрупи створюються на основі індивідуальних відмінностей — особливостей мотивації, уваги, сприймання, мислення, особливостей навчальної діяльності тощо. Найбільше диференціація зачіпає зміст та організацію навчання

Вона передбачає: 1) зміну організаційних форм, представлених групами різного рівня, організованими для вивченням окремих предметів; 2) вибір рівня і змісту навчання, що здійснюється за варіативними навчальними планами, різнорівневими програмами і підручниками; 3) відповідне методичне забезпечення навчального процесу.


2. Шляхи реалізації зовнішньої диференціації навчання



Я вже відзначала, що диференціація навчання поділяється на зовнішню і внутрішню. Зовнішня диференціація навчання здійснюється за двома напрямами:


1) шляхом створення шкіл і класів за певним рівнем загального розумового розвитку учнів і стану здоров'я учнів (школи для обдарованих дітей та підлітків, школи для дітей з відхиленням у здоров'ї, класи вирівнювання);


2) шляхом створення класів і шкіл на основі спеціальних здібностей, інтересів і професійних нахилів учнів (профільні та спеціалізовані навчальні заклади, класи з поглибленим вивченням окремих предметів).

Важливим напрямом рівневої диференціації є навчання обдарованих, талановитих дітей і підлітків. Поняття «обдарована дитина» в педагогіці трактують як здібність досягати найвищих результатів в інтелектуальній і художній галузях; володіння незвичайними психомоторними і спеціальними здібностями; високий рівень розвитку будь-яких здібностей. Учені виокремлюють три основних типи обдарованості, які слід враховувати у загальноосвітній школі: академічну (яскраво виражена здібність до навчання); інтелектуальну (уміння мислити, аналізувати, зіставляти факти); творчу (нестандартно мислити і бачити світ).


Важливим напрямом диференціації освіти є організація навчання дітей, які знаходяться на протилежному, аніж обдаровані діти, полюсі, - інвалідів і дітей з негативними відхиленнями у розумовому розвиткові. В Україні є система спеціальних шкіл для дітей з відхиленнями в здоров'ї (лісні школи, спецшколи). Для частини учнів регулярні заняття в них проводяться за звичайними програмами Решта дітей і підлітків навчаються за полегшеними загальноосвітніми програмами і акцентом на професійну підготовку.


Окремим напрямом рівневої диференціації є компенсаційне навчання, тобто додаткові педагогічні зусилля стосовно учнів, що відстають у навчанні, мають слабку підготовку. Формою компенсаційного навчання є класи вирівнювання, укомплектовані на базі однієї або кількох початкових шкіл мікрорайону дітьми, які на час вступу до школи виявилися непідготовленими до систематичного кавчання у звичайних умовах, а також учнями першого і другого класів, які не встигають з основних предметів.


Диференціація за рівнем розумового розвитку не одержує в практиці однозначної оцінки; у ній маються, поряд з позитивними, і деякі негативні аспекти. Переваги і недоліки рівневої диференціації ми наводимо у таблиці в додатку 2.


Другим напрямком зовнішньої диференціації є диференціація за інтересами.

Навчальний план школи надає дитині досить широкий комплект освітніх дисциплін. що має загальнокультурне значення і забезпечує всебічний і гармонійний розвиток. У той же час цей комплект дає дитині можливість вибору, пошуку і прояву своєї індивідуальності. Кожен предмет дозволяє виявити задатки і здібності дитини (у виді інтересу, схильності), тобто здійснити одну із соціально-педагогічних проб особистості. Тому зовсім природно надати дитині необхідні умови для оптимального розвитку виявлених задатків і здібностей. Це реалізується за допомогою різних видів диференціації по інтересах (поглиблення, ухили, профілі тощо).

Головною ознакою диференціації в цих навчальних закладах є програми Міністерство освіти і науки України розробило і запропонувало педагогам близько 60 варіантів навчальних програм для диференціації навчання.

Диференціація по інтересам також оцінюється неоднозначно. Переваги і недоліки цієї форми зовнішньої диференціації віддзеркалює таблиця у додатку 3.

3. Форми організації внутрішньої диференціації навчання на уроці


Внутрішня диференціація здійснюється під час уроків. Необхідність у ній тим більша, чим різноріднішим є склад учнів. Навчання тут погоджується з можливостями різних груп учнів. Загальна програма розрахована на підвищення рівня всіх школярів.


У всіх типах загальноосвітніх навчальних закладів учні класів поділяються на групи. У такти групі учень може вільніше висловлювати свої думки, активніше брати участь у розв'язанні навчальних завдань відповідно до своїх інтересів і здібностей. Групи формуються учителем на основі рівня розвитку дітей і побажань самих учнів: учні охоче працюють із однокласниками, які мають схожі інтереси, стиль роботи, з якими пов'язані дружніми стосунками.

Зрозуміло, що в такому випадку мають змінюватися насамперед методи і форми організації пізнавальної праці, тобто процесуальна (технологічна) сторона процесу. На практиці реалізуються такі форми навчальної діяльності:

  • фронтальна форма індивідуального характеру; 
  •  фронтальна форма колективного характеру; 
  • групова форма колективного характеру; 
  • диференційовано-групова форма; 
  •  індивідуальна; парна. 
В основі цієї диференціації потрійний критерій: кількість учнів, охоплених навчанням, характер спілкування (комунікації), що здійснюється при цьому, а також характер керуючих впливів.

Розглянемо виділені різновиди.
Фронтальна форма індивідуального характеру розрахована на учнів і однаковим рівнем підготовки. Усі працюють в однаковому темпі. Усім викладаються ; навчальний матеріал одного й того ж обсягу, але кожний сприймає і засвоює його у відповідності з своїми можливостями, обумовленими індивідуальними особливостями. Учителеві важливо враховувати ці особливості при сприйманні і засвоєнні навчального матеріалу. Ця форма навчальної діяльності не є колективною, бо кожен фактично опановує знання індивідуально.

Фронтальна форма колективного характеру — це така, коли учні оволодівають однаковим навчальним матеріалом, надаючи при цьому один одному безпосередню чи опосередковану підтримку у просуванні до кінцевої мети. Основними ознаками колективної форми є: єдність мети і діяльності; єдність оціночних суджень; єдність переживань; співробітництво між учнем та учителем. Фронтальна форма ефективна, коли навчальний матеріал містить проблему і вимагає її колективного обговорення та прийняття спільного рішення.

Групова форма колективного характеру передбачає взаємодію, співробітництво при розв'язанні проблем. На практичних заняттях ця форма дозволяє застосовувати елементи раціоналізації, використовувати різнотипові завдання для диференційованих підгруп

Диференційована групова робота передбачає організацію навчальної діяльності у різних групах з урахуванням реальних навчальних можливостей учнів, індивідуальних особливостей пізнавальної діяльності. Завдання відрізняються не обсягом, а типом конструкції. У кожній підгрупі учнів, то працює над виконанням певного завдання формується власний темпоритм роботи. Може бути організована на лабораторних та індивідуальних заняттях.

Індивідуальна (індивідуалізована) форма — це відносно самостійне виконання навчальних завдань. Учитель розробляє і використовує систему завдань різної складності для диференційованого виконання. Взаємодія між учнями при цьому відсутня.

Різновидом цієї форми є індивідуально-групова, що дозволяє коригувати навчальну діяльність окремих учнів, не знижуючи темпу роботи всієї групи. Цей різновид найбільше придатний для полярних підгруп — слабких та обдарованих учнів. Парна форма — це спільна робота двох учнів, які мають різний рівень реальних , навчальних можливостей та підготовки, але працюють над виконанням однакові навчального завдання. Це, по суті, випробувана схема взаємного навчання. Коротко­термінова співпраця ефективна при організації пар змінного складу і доцільна при інструктажах, перевірці знань, виробленні умінь, навичок. Вважається, що ніхто при роботі в парах нічого не втрачає. Сильніший — закріплює і зміцнює знання, навчаючи слабшого, останній завдяки наявності персонального наставника (тьютора) краще і швидше засвоює навчальний матеріал. Але це спірне положення, що в умовах конкурентного ринкового середовища є швидше побажанням, ніж практичною справою.

Групове навчання в цілому педагогічно виправдане, однак завжди є небезпека звуження загального кругозору дітей і підлітків, які працюють у групах. Так, при розподілі класу на сильних і слабких зазвичай виникає два варіанти: або біль не уваги приділяється слабким, або - сильним. Обидва варіанти можуть нанести шкоду тій чи іншій групі учнів.

Оптимальне поєднання диференційованих форм організації навчальної діяльності залежить від:
1) мети навчання;
2) джерела знань;
3) методу;
4) віку і підготовленості учнів;
5) новизни;
6) складності навчального матеріалу;
7) навчальних можливостей учнів;
8) умов навчальної діяльності.

ВИСНОВКИ

Ідеї індивідуалізації мають давню педагогічну традицію. Класична вимога враховувати індивідуальні особливості знаходить висвітлення в педагогічній теорії під назвою принципу індивідуального підходу. Індивідуальний підхід розуміється як орієнтація на індивідуально-психологічні особливості учня, вибір і застосування відповідних методів і прийомів, різних варіантів завдань.
Практична реалізація принципу індивідуального підходу, організація навчального процесу з урахуванням індивідуальних особливостей учнів, що дозволяє створити оптимальні умови для реалізації потенційних можливостей кожного учня називається індивідуалізацією.
Індивідуалізацію навчання можна розглядати як систему засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних смислів навчання. Вона визначається як організація процесу навчання - будь-які форми і методи урахування індивідуальних особливостей учнів, незалежно від того які особливості і якою мірою враховуються
У реальній педагогічній практиці індивідуалізація завжди відносна. Залежно від міри індивідуалізації, можна відокремити три її рівні:
той, що здійснюється шляхом урахування загальних особливостей учнів на різних етапах їх навчання і розвитку;
  • той, що здійснюється засобами диференційованого підходу; 
  • той, що здійснюється засобами індивідуального підходу. Отже, в світовій та вітчизняній педагогіці, як показує аналіз історико-педагогічних і теоретичних джерел, поняття «диференціація» і «індивідуалізація); 
  • дуже близькі і навіть використовуються як синоніми.
Під диференціацією навчання розуміється облік індивідуальних особливостей учнів у тій формі, коли учні групуються на підставі будь-яких особливостей Диференціація охоплює всі організаційні та методичні прагнення, спрямовані на урахування індивідуальних талантів, нахилів, інтересів кожного учня або групи учнів всередині одного класу або школи. У її основі — розподіл учнів на різні за чисельністю групи з характерними для них спільними (однаковими) ознаками.

Відокремлюють зовнішню і внутрішню диференціацію. Під зовнішньою диференціацією розуміють таку організацію навчального процесу, за якої для задоволення різнобічних інтересів, здібностей і нахилів учнів створюються спеціальні диференційовані класи, школи. Внутрішня диференціація пов'язана з такою організацією навчального процесу, за якої розвиток індивідуальності здійснюється в умовах роботи вчителів у звичайних класах - у групах, через диференційовані завдання, навчальні плани тощо.
Внутрішня диференціація здійснюється під час уроків. Необхідність у ній тим більша, чим різноріднішим є склад учнів. Навчання тут погоджується з можливостями різних груп учнів.
В такому випадку мають змінюватися насамперед методи і форми організації пізнавальної праці, тобто процесуальна (технологічна) сторона процесу. На практиці реалізуються такі форми навчальної діяльності: фронтальна форма індивідуального характеру; фронтальна форма колективного характеру; групова форма колективного характеру; диференційовано-групова форма; індивідуальна; парна.
Отже, диференціацію можна розглядати як засіб індивідуалізації навчання в інтересах найоптимальнішого особистісного розвитку школяра, як важливий шлях та провідний принцип організації особистісне зорієнтованого навчання.


ЛІТЕРАТУРА

1. Белкин А. Дифференцированньїй подход к учащимся глазами психолога // Народное образование. — 1991.- № 4. - С. 58-64

2. Беспалько В.П. Стандартизация образования/ Педагогика. — 1993.- № 5. - С. 18-24

3. Володько В.М. Індивідуалізація й диференціація навчання: понятійно-кате­горійний аналіз // Педагогіка і психологія. - 1997. - №4.- С 9—17.

4. Дидактика современной школы: Пособие для учителей. / Под ред. В.А. Онищука. - К.: Рад.школа, 1987. - 351 с.

5. Закон України «Про освіту» / Закон України. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про освіту». — К.: Генеза, 1996. — 36 с.

6. Кирсанов А.А Индивидуализация учебной деятельности как педагогическая проблема: Монография. — Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1982. - 224 с.





пятница, 20 марта 2015 г.

Самоосвіта

«Роль самоосвіти вчителя  у  вирішенні проблемних питань і завдань РМО»

Відомий письменник,  громадський  діяч і  педагог Д. Писарєв  писав: «Хто  дорожить життям думки,  той  знає дуже добре,  що справжня освіта – це  тільки самоосвіта».
Виховання  підростаючого  покоління, підготовка його до  життя в самому широкому розумінні – одне з  найважливіших завдань школи. Успішне розв’язання  щодо завдань залежить від  учителя.
Не  останню роль  в підвищенні професійної компетентності кожного педагога відіграє самоосвіта.
Самоосвіта – це  безперервний процес саморозвитку  й  самовдосканалення педагога. Чим краще вчитель удосконалює своє високе  призначення,  чим  краще розуміє вимоги до  власної  особистості,  тим активніше працює над собою. А це є основою професійного  успіху!!!
Відмінною рисою самоосвіти педагога є те, що   результат такої  роботи – розвиток учнів,  а не  тільки самовдосконалення  в особистому та  професійному планах.
Показником ефективності педагогічної самоосвіти є,  насамперед, якість організованого вчителем навчально-виховного   процесу та   професійно-кваліфікованого зростання  педагога.
Мотиви формування безперервної освіти  вчителя дуже різноманітні:
-         Прагнення до  постійного професійного самовдосконалення та  самовираження;
-         Розширення  кругозору;
-         Підвищення рівня розвитку всіх компетентностей;
-         Створення  позитивного іміджу серед учнів, колег, батьків;
-         Підвищення  категорії;
-         Отримання нагород.
-         Бажано, щоб самоосвіта для  вчителя  стала необхідністю, тому що тільки тоді він досягає поставленої мети, творчо зростає, а головне, бачить і розвиває здібності своїх  учнів.
-         У процесі самоосвіти вчитель сам визначає, у якому обсязі,  з  якою  метою і  з  якими джерелами він працюватиме. При цьому, ураховуючи особливості навчального закладу.
Одним  із  найважливіших видів самоосвітньої  діяльності  вчителя є  робота над  індивідуальною методичною  проблемою. Під  час  роботи  над  нею вчителі набувають  навичок аналізу особистісної педагогічної роботи,  вчаться оволодівати прийомами науково-дослідницької діяльності. Працюючи  над методичною проблемою учителя дізнається про  те, як розв’язано обрану  ним  тему в науці.  Порівняння особистісного досвіду викладання з  ідеями,  методами, прийомами, які є в науці,  дають йому змогу визначити, що  він уже знає і може зробить з  цієї проблеми, що  принципово нового  в його  досвіді, у  чому він  може  піти  далі.
Орієнтовна  структура  роботи над  темою може  бути  такою:
1.     Обґрунтування вибору проблеми, визначення її місця в системі важливих ідей і закономірностей методики викладання  предмета;
2.     Аналіз літератури з теми;
3.     Опис власного  досвіду роботи в рамках обраної  теми;
4.     Опис отриманих  результатів дослідження;
5.     Висновки: учитель уважає тему цілком освоєного чи продовжуватиме над  нею  роботу, у якому напрямі, які  нові питання в рамках цієї  теми вважає необхідним розглянути.
Сучасні вимоги до  педагога на  перше місце ставлять систематичну самоосвітню діяльність з  розвитку професійної компетентності, поглиблення його теоретичних знань і практичних умінь. Проблема самоосвіти стає більш  актуальною.
У сучасних умовах модернізації національної освіти значну  роль відіграє система методичної роботи, головною метою якої є  не  тільки надання методичної допомоги педагогічним кадрам у  розвитку їхньої професійної  майстерності, а й активізація творчого потенціалу кожного  педагога.
Першочергові завдання сучасної школи чітко  визначені Національною стратегією розвитку освіти: створення умов для розвитку особистості та  творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати й навчатися протягом  життя.
У «Рекомендаціях щодо організації та ведення  методичної роботи з педагогічними  кадрами» підкреслено, що  «головною метою її є не  тільки  надання  допомоги педагогічним кадрам у реалізації актуальних завдань розвитку, удосконалення й реформування  освіти, підвищення  їхньої професійної  майстерності, але й активізація їхньої професійної майстерності, але й активізація їхнього творчого потенціалу, формування здатності до швидкої  адаптації в умовах, які постійно змінюються».
Відповідно  до   Закону  України «Про  освіту» педагогічні працівники зобов’язані постійно підвищувати  професійний  рівень,  педагогічну майстерність і загальну культуру.
Таким чином  методичну  роботу можна  розглядати як:
-         Структурну  ланку системи безперервної освіти;
-         Складник післядипломної педагогічної освіти;
-         Форму вивчення й упровадження досягнень науки, передового педагогічного досвіду.
Останнім часом в  освітній системі відбулися позитивні  зміни, о  дозволяють педагогові розкрити свій  творчий  потенціал, і тому в інноваційному процесі головною фігурою є  викладач з його культурним  рівнем, фізичним, психологічним і моральним здоров’ям, творчим потенціалом.
Формуванню педагогічної компетентності вчителів сприяє узагальнення власного  досвіду;
Вивчення інноваційного педагогічного  досвіду і  його  застосування  у своїй  професійній діяльності.
 Предметні  тижні, психолого-педагогічні семінари, педагогічні  читання спрямовані на розширення можливої методичної роботи. На  глибоке переконання А.С. Макаренка,  оволодіти  педагогічною  майстерністю може  кожен педагог за  умови цілеспрямованої роботи над  собою.
Розвиток  творчих здібностей учитель  стимулює надання  йому можливості вийти зі своїм досвідом за межі  класу, школи. Тому адміністрація  школи проводить  роботу з  виявлення  вчителів-новаторів, дослідження їх  досвіду та  пропонує їм різні форми  фіксації й  узагальнення  досвіду. Педагоги мають право висвітлити на  районному  рівні, взяти  участь  в  обласних конкурсах, виступити  на  сторінках періодичної  преси. Результати самоосвіти вчителів  представляють у різних  форматах – традиційних та інноваційних. Розвитку творчості  педагогів сприяє координація внутрішкільної методичної роботи з  роботою районного  методичного  кабінету. Адміністрація школи приділяє значну увагу участі наших педагогів у методичних заходах районного рівня.
К. Ушинський зазначав, що «учитель живе до тих пір, доки вчиться, як тільки він перестає навчатися. У ньому вмирає вчитель».

Список  використаних  джерел:
1. Жарова І.Я., Самоосвіта педагога як  умова підвищення його  профксійної компетентності: - Херсон: РІПО 2012 – 48 с.
2. Протасова Н.Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку. –К., 1998, - 176
3.     Радченко А.Є. Професійна  компетентність учителя –Основа, 2006.-126 с.


понедельник, 24 марта 2014 г.

Детские игры весной – пятёрка лучших игр!

Весна! Тепло! Все наконец-то повылазили, извините, повыползали… то есть по выходили во дворы, на солнышко и тёплый ветерок! Коты и собаки, птицы и дети!.. Если зимой весь народ сидел по своим хаткам, то сейчас на улице до темноты слышен шум и гам. Все соскучились по теплой погодке, по играм и теперь вовсю наверстывают просиженные дома зимние дни.
Давайте и мы пойдём, нет – побежим вприпрыжку на улицу, где звенят веселые голоса, бухают мячи и жужжат скакалки! Пора вспомнить весенние детские игры!
А в какие детские игры весной можно играть – сейчас расскажу!
  1. Классики
  2. Резинки
  3. Игры с мячом
  4. Качели
  5. Ролики, велосипед.

Зі святом .


Увага !

Членам дитячої організації "Квазар" підготувати слайдову презентацію "Мій проект для рідного селища"

Вітаю з веснянними канікулами!!!